o. Атанасій Великий, ЧСВВ

 За статистичними даними з 1933 р. було в Галичині 3194 кооперативи, з чого кредитових – 490, молочарських – 270, споживних міських – 122, і таких же сільських – 2200. Давали вони працю 12 тисячам платного персоналу

З літопису Християнської України

Галицькі доброчинні, економічні й наукові ініціативи (1912 – 1913 РР.)

Між різними ініціятивами, що їх започаткувала Церква і духовенство в Галичині перед світовою війною 1914 – 1918 рр., треба згадати деякі, бо вони загально поширились, були корисні для народу й довше проіснували; їх ініціятором був Львівський митрополит А. Шептицький.

Народна Лічниця

Товариство під такою назвою було засноване у Львові в 1902 р. для надавання безкоштовної лікарської допомоги львів’янам і мешканцям всієї Галичини, без віроісповідних різниць. За почином і фондами митрополита, на Городецькому передмістю – напроти церкви Св. Юра, було засновано амбулаторну установу, де українські лікарі давали пораду, надавали безплатну допомогу, а часто і ліки людям, без різниці національности і віри. З цієї допомоги користали десятки тисяч людей, благословляючи її засновника. Згодом, при амбулаторії, завдяки пожертвам громади, було відкрито модерний шпиталь ім. Шептицького, з різними відділами, на 100 постійних ліжок, де українські медики переходили практику і спеціалізацію. Але з 1944 р. Лічниця перестала існувати, а шпиталь увійшов у систему радянської охорони здоров’я.
Це був одинокий український шпиталь у Галичині, і в часах так званої пацифікації був єдиним прибіжищем для побитих і покалічених українців. На Янівському передмісті митрополит подарував дім «Товариству опіки над молоддю», і тут було улаштовано так звану «Порадню для матерів», де вбогі львів’яни діставали безплатну послугу в критичний час пологів. Багато слуг, безробітних, робітників діставали тут допомогу; також і для туберкульозників митрополит заснував «санаторію» у Підлютому, в Карпатах, під обслугою українських медиків. Це була ота краплина, що її Церква могла тоді дати українській страждальній лю­дині, і вона давала її безінтересовно і радо.
 
Українська Щадниця
Такою загальною назвою можна охопити ряд ініціятив для матеріяльної допомоги українському населенню перед Першою світовою війною в Галичині. Вже в 1892 р. було засновано, переважно за участю духовенства, Товариство Взаємних Обезпечень «Дністер», покровителем якого був кожночасний митрополит. У 1895 р. зорганізовано при нім «Товариство Взаємного Кредиту». Спочатку галичани намагалися закласти у Львові Краєве Кредитове Товариство, але не встигли, і його засновано в 1904 р. у Перемишлі під назвою «Українська Щадниця», а 1910 р. у Львові – «Земельний Банк Гіпотечний», що за Польщі став одиноким у світі українським девізовим банком.
У заснуванні цих установ духовенство з єпископатом відіграло вирішальну роль, закупивши більшість акцій. Митрополит, звичайно, доповняв недобір основного капіталу, рятуючи за Польщі цей банк, коли громада не спромоглась викупити п’ять мільйонів акцій. В часи активної економічної акції товариства «Просвіта» організувалися церковні й читальняні позичкові каси для допомоги потребуючим селянам. У 1912 р. їх було вже 257. На зразок міських кредитових установ поставали у селах статутові ощадностеві й кредитові спілки за системою Райфайзена. Того року в Галичині їх налічували 400; пізніше постали українські кредитові кооперативи, які підлягали Краєвому Ревізійному Союзові. Було їх тоді по галицьких селах 339. Очевидно, ініціятиву їх організувати давали здебільшого священики, які часто їх і провадили як члени дирекцій чи надвірних Рад.
Розвиток цих фінансових установ мав величезне значення для українського хліборобства. Це вони, великою мірою, спричинилися до ліквідації лихви та поправи економічного стану галицького села. Після війни на місце тих ініціятив прийшли так звані споживні кооперативи. За статистичними даними з 1933 р. було в Галичині 3194 кооперативи, з чого кредитових – 490, молочарських – 270, споживних міських – 122, і таких же сільських – 2200. Давали вони працю 12 тисячам платного персоналу, об’єднаному в «Ревізійному Союзі Кооператив» у Львові, на чолі з так званим «Центральним Кооперативним Банком» для кредитових кооператив, «Народною торгівлею» для міських споживних кооператив, «Центросоюзом» для сільських кооператив, і «Маслосоюзом» для молочарських кооператив. Це ті ініціятиви передвоєнного походження, які розвинулися після війни за Польщі та принесли помітну користь народові.
 
Національний Музей у Львові
З-перед Першої світової війни походять і деякі починання Української Католицької Церкви стосовно науки й пізнання української історичної минувшини. Можна б їх охопити цими двома словами – «Національний Музей». В 1911 р., в одній із своїх проповідей, а саме над гробом о. Маркіяна Шашкевича з нагоди століття його народження, митрополит Шептицький сказав: «В українськім патріотизмі Галичини мало історичних традицій, мало державної політичної думки». Щоби принаймні хоч у чомусь зарадити такій ситуації, він уже давніше почав збирати пам’ятки цієї традиції і минувшини, а 1905 р. заснував у Львові Національний Музей, спочатку як церковний. Згодом його поширено й передано опіці окремої кураторії; потім його перенесено до будинку, в якому він знаходиться і сьогодні як Львівський Державний Музей Українського Мистецтва.
Він складався з 10 відділів: археологічного, народного мистецтва, церковної старовини, новітнього українського мистецтва, історичних пам’яток культури, нумізматики і сфрагістики, архіву, книгозбірні, стародруків й українських слов’янських рукописів. Він нараховував понад 80 тисяч експонатів, провадив науково-дослідну роботу, видав 16 томів «Збірок Національного Музею». Зокрема, журнал «Літопис Національного Музею» влаштував біля 70 виставок, а його кустосом, від самого заснування і аж до 1945 р., був Іларіон Свенціцький. Національний Музей був особливо цінний своїми іконами, портретами, історичними актами церковного характеру, мав понад 30 тисяч томів з різних ділянок українознавства, цінні збірки стародруків, мап, гравюр XV – XVIII ст. і рукописів XII – XVIII сторіч. За радянських часів деякі частини передано іншим музеям Львова.
Почин для збирання експонатів давало чимало українських ієрархів та священиків. Митрополит Шептицький у 1911 р. закупив для його приміщень окрему палату й покривав усі кошти його влаштування і розвитку, що становили величезні суми. Для розвитку на майбутнє закупив він ще дві кам’яниці й палату польського маляра Яна Стики. Один англійський учений, після відвідин музею, сказав: «Ви самі не знаєте, які маєте в своїм музеї цінності». А інший чужинець, з подібної нагоди, висловився: «Якщо б митрополит нічого більше для вас не зробив, то вже через цей музей повинен перейти до вашої історії як один з ваших великих людей».
Згодом, уже за польських часів, також при Богословській Академії засновано окремий Музей; і Василіянки мали у Львові Музей українського одягу та вишивок. До того роду ініціятив треба зарахувати ще й археологічні розкопки в Крилосі, що біля Галича, де розкрито величні фундаменти катедрального храму Пресвятої Богородиці – другого за величиною на українських землях після київської Святої Софії – під проводом археолога Ярослава Пастернака. Покровителем став митрополит А. Шептицький. Рятуючи українську флору і фауну, він виділив в єпархіяльних лісах, у Карпатах, два заповідники, віддаючи їх, окремими грамотами, в опіку Наукового Товариства Шевченка.
Іще одну ініціативу в таких справах треба тут, за хронологічною чергою, відзначити, а саме – «Руську історичну місію» в Римі для збирання архівних матеріялів в Римських архівах стосовно українського народу та приготування їх до друку. В 1910 – 1911 рр. виготовлено відповідний акт інавгурації. Ця праця тривала аж до самої смерти митрополита А. Шептицького. Тоді було зібрано та впорядковано великий архівний матеріял і довший час робилися заходи, щоб його видати. Одну копію матеріялів депоновано в Національному Музеї у Львові, де вона й зараз находиться, а другу зберіг собі її колектор – о. Кирило Королевський. Її видано 10-томною збіркою в 70-их рокахXX ст. під заголовком «Історичні Пам’ятники України», як плід задумів і плянів з-перед Першої світової війни. Вона ставала неначе доповненнями до подібного задуму 60 – 70 років Василіянського Чина, який і здійснює його під заголовком «Римські Документи Української і Білоруської Церкви на Землях України і Білоруси»; досі вийшло 55 томів, що розподілені за різними групами.
Ще й у інших ділянках духовної культури поклала Українська Католицька Церква Галичини і Закарпаття підвалини за оту першу декаду двадцятого сторіччя. Та вони окреслились і набрали повного виразу щойно після Першої світової війни, і за хронологією скажемо про них дещо пізніше. Народ оцінював цю працю, передусім же цінувала її українська інтелігенція, часто відзначаючи цей вклад у своїх працях та енциклопедичних довідниках. Мабуть, ще краще пояснюють цю працю слова духовного провідника цього півстоліття – митрополита А. Шептицького: «Треба нам більше просвіти, поліпшення дочасного щастя, бо через дочасне щастя дійдемо до вічного».

 http://basilianfathers.ca/statti/2006/06/index.php?year=2006&month=06&article=Z_Litopysu_Xrystyjansmzkoji_Ukrajiny.htm