Статті про Львів

У роки Другої світової війни

Олександр Луцький

2. "Радянізація" Львова: вересень 1939 - червень 1941 pp.

Вступ Червоної армії до Львова викликав неоднозначну реакцію різних прошарків місцевого населення - від повного несприйняття до палкої підтримки. Напередодні 22 вересня 1939 p., дізнавшись про ймовірне зайняття радянськими військами міста, його намагалися залишити окремі вищі державні урядовці, офіцери, промисловці, банкіри, функціонери політичних партій та ін. Частині з них це вдалося зробити. І хоч серед втікачів були ті, хто просто піддався паніці і не бажав стати жертвою військового конфлікту, хто виїжджав з єдиною метою - з'єднатися з рідними, усе ж більшість з них штовхали за кордон ненависть до Радянського Союзу й усвідомлення небезпеки можливих репресій.

Підтримку прихід радянських військ дістав насамперед поміж незаможнім населенням, здебільшого українцями і євреями, для ідеологічної дезорієнтації яких радянське керівництво досить вміло використало привабливість гасел національного визволення і соціальної справедливості. Основна ж частина львів'ян зайняла загалом вичікувальну позицію, сподіваючись на мирне співіснування з новою владою. Провідні діячі українських політичних партій, які залишились у місті, очевидно, керувалися настановою, яку лаконічно сформулював у ті дні видатний діяч українського кооперативного руху, член ЦК Українського національно-демократичного об'єднання, польський сенатор (1935-1939) Остап Луцький: "Вміли ми бути генералами за добрих часів, то мусимо ними бути й за гірших". Вони, не бачучи іншої альтернативи, вирішили засвідчити свою готовність співпрацювати з радянською адміністрацією за умов збереження в Галичині давніх організаційних структур господарського і культурного життя українців, недопущення переслідувань духовенства тощо. Цю позицію авторитетна делеґація на чолі зі старійшиною українських політиків Галичини Костем Левицьким виклала 24 вересня під час зустрічі з офіційними представниками СРСР у Львові. Останні запевнили делеґацію, що Червона армія прийшла визволяти Західну Україну, просили підтримувати радянський уряд та співпрацювати з ним. Щоб підтвердити свою лояльність до нової влади, керівництво Українського національно-демократичного об'єднання ще 21 вересня 1939 р. вирішило припинити свою діяльність. За кілька днів такі рішення прийняли політичні проводи й інших українських легальних політичних партій¹. Проте це не врятувало їх від переслідувань з боку сталінського режиму, який одним із своїх першочергових завдань поставив негайну і повну нейтралізацію всіх явних і потенційних політичних противників. Не задовольнившись зовнішньою демонстрацією лояльності, органи НКВС наприкінці вересня і на початку жовтня 1939 р. заарештували лідерів УНДО. УСДП, УСРП, колишніх послів до польського сейму, сенаторів. 26 вересня у Львові був заарештований редактор найстарішої і найвпливовішої щоденної газети "Діло" І. Німчук, 27 вересня - колишній посол від УНДО В. Целевич, 28 вересня - один із засновників УНДО, його перший голова Д. Левицький. 30 вересня черга дійшла до 80-річного К. Левицького, якого згодом вивезли до Москви і запроторили до внутрішньої в'язниці НКВС². 2 жовтня серед арештованих опинився і Остап Луцький. Без розголосу, як правило, вночі, за завчасно підготовленими списками були проведені також арешти провідних діячів польських і єврейських політичних партій і організацій. Заарештували також весь особовий склад міської управи на чолі з С. Островським³. Всім їм інкрімінувалася "антирадянська націоналістична діяльність" (без строку давності), вислуговування перед капіталістами тощо.

Тоталітарний режим в особі своїх функціонерів відразу дав зрозуміти львів'янам, що він приходить назавжди. 29 вересня командувач Українським фронтом С. Тимошенко виступив з офіційним зверненням до населення Західної України, в якому давав рекомендації з питань організації нових органів влади і управління. Такими повинні були бути у містах і повітах тимчасові управління, у волостях і селах - селянські комітети. Невдовзі вони були утворені на всій території Західної України.

Тимчасове Львівське управління створювалося за безпосередньою участю і під керівництвом відряджених зі східних областей України партійних і радянських працівників, а також політруків Українського фронту. Деякі відповідальні посади надали й місцевим активістам. Добираючи кадри, приїжджі "уповноважені" керувалися головним чином класовим принципом, коли на перше місце ставилися не ерудиція і компетентність кандидата, а його пролетарське походження і відповідна громадська активність. Тому відділ палива і транспорту львівського тимчасового управління очолював малоосвічений колишній возій пива місцевого пивоварного заводу, а продовольчий відділ - слюсар залізничних майстерень⁴. Істотно впливати на прийняття будь-яких принципових питань, що стосувалися життєдіяльності міста, вони, звичайно не могли.

(За своєю суттю і функціями Тимчасове управління Львова мало чим відрізнялося від традиційних радянських органів влади! Для оперативного керівництва різними ділянками соціально-економічного і культурного розвитку, окрім згаданих відділів, організували також промисловий, фінансовий, торговельний, народної освіти, охорони здоров'я, політико-виховної роботи та інші відділи. Очолював новостворений орган громадянин СРСР, комуніст Ф. Єременка, Нова влада, щоб переконати населення Львова Б перевагах нового суспільного устрою, скерувала свої зусилля на впорядкування міського господарства, налагодження торгівлі, поліпшення роботи закладів охорони здоров'я, ліквідацію безробіття. Одним з перших заходів Тимчасового управління стала організація робітничих комітетів на великих заводах і фабриках, які взяли під свій контроль діяльність адміністрації підприємств.

Тимчасове управління Львова відіграло велику роль у підготовці Народних Зборів Західної України, які були покликані законодавчим порядком вирішити питання про новий територіальний статус західноукраїнських земель та їх майбутній суспільно-політичний устрій. Ідея цього форуму належала московському керівництву. Вже на початок наступу Червоної армії 17 вересня командування Українського фронту одержало підготовлену у Кремлі пам'ятку, у якій говорилося: "Для вирішення питання про характер нової влади і способи утворення нової влади повинні бути скликані троє народних зборів на основі загальних виборів: Українські Народні Збори - з виборних по областях Західної України, Білоруські Народні Збори - з виборних по областях Західної Білорусії і Польські Народні Збори - по областях з переважною більшістю польського населення. Ці Народні Збори повинні: 1) затвердити захоплення поміщицьких земель селянськими комітетами; 2) вирішити питання про характер створюваної влади, тобто - має бути це влада радянська чи буржуазна; 3) вирішити питання про входження українських областей до складу УРСР, про входження білоруських областей до БРСР і про входження польських областей до СРСР у вигляді Польської Союзної Радянської Республіки"⁵. До створення Польської РСР справа не дійшла, оскільки плани у Сталіна і його оточення щодо цього змінилися. Натомість 26 вересня 1939 р. на засіданні політбюро ЦК ВКП(б) під головуванням Сталіна детально розглянуто сценарій проведення Народних Зборів Західної України і Західної Білорусії і прийнято спеціальні ухвали, які визначали терміни проведення виборів, місце і час скликання таких зборів, а також сформульовано основні пункти їх порядку денного. Першого секретаря ЦК КП(б)У М. Хрущова політбюро ЦК ВКП(б) зобов'язало підготувати текст декларацій, які повинні були затвердити депутати Народних Зборів Західної України⁶.

Радянський плакат. Вересень 1939 р.

Згідно з постановою ЦК ВКП(б) від 1 жовтня 1939 р. "Про питання Західної України і Західної Білорусії" на Львівське тимчасове управління покладалося завдання виступити ініціатором скликання Народних Зборів Західної України і створення комітету з організації виборів. Виконуючи це завдання Львівське тимчасове управління звернулося з відповідною відозвою до Луцького, Станіславського і Тернопільського тимчасових управлінь. 5 жовтня був офіційно затверджений склад комітету з організації виборів, а наступного дня - положення про вибори.

Під час їх підготовки у Львові було створено 63 виборчих округи, 181 виборчу дільницю, організовано численні агітпункти. На службу виборчої кампанії влада поставила мітинги і збори, без яких не обходився жодний день, радіо, пресу, друковану продукцію (плакати, гасла). 10 жовтня у Львові відбулося 9 мітингів, 16 жовтня - 40, а наступного дня ще понад 20 масових передвиборчих заходів. Під контролем державних чиновників виявилася процедура підбору і висунення кандидатів у депутати Народних Зборів.УЛьвові було зроблено все, щоб не допустити висунення і, головне, реєстрації як можливих кандидатів до Народних Зборів колишніх партійних активістів Західної України. Показово, що серед 44 офіційних гасел, під якими проходила передвиборча кампанія були й такі: "Тільки одна партія більшовиків вірна інтересам трудящих всього світу. Трудящі Західної України, ведіть жорстоку боротьбу проти всіх буржуазних націоналістичних партій, запеклих ворогів трудового народу", "Пепеесівці, ундівці, сіоністи, поалейціоністи, бундівці - прибічники поміщиків, капіталістів та польських панів - зрадники інтересів трудового народу"⁷. Тому не випадково серед зареєстрованих у Львові кандидатів у депутати Народних Зборів не виявилося жодного представника колишньої політичної еліти. Більшість кандидатів походила з найменш привілейованих прошарків населення. Показово, що внаслідок відповідного підбору кандидатів особи з вищою освітою становили серед депутатів Народних Зборів лише 5,2 відсотка, із середньою - 20,6 відсотка, тоді як з початковою - 72,6, а неписьменні- 1,6 відсотка. Непропорційно низьким виявилося і представництво польського і єврейського населення серед депутатів: українці становили 92,2 відсотка, поляки - 3, євреї - 4,3, росіяни - 0,5 відсотка⁸.

Все це вплинуло на результати виборів, які засвідчили неоднозначність ставлення різних соціальних і національних груп до перемін, зумовлених вступом Червоної армії. За офіційними даними в виборах взяли участь 92,8% виборців Західної України, з них за кандидатів у делегати Народних Зборів проголосували 90,4%. Не з'явилися на виборчі дільниці або голосували проти понад 700 тис. чоловік. Крім того, майже 76 тис. бюлетнів було визнано недійсними. За умов безальтернативності виборів (у кожному з 1495 виборчих округів було зареєстровано тільки по одному кандидатові) 11 делегатів не було обрано. У Львові, за даними окружних виборчих дільниць з 268382 виборців участь в голосуванні взяли 256802 чол. або 95,7% виборців. За виставлених кандидатів голосували 240008 чол. або 93,5% тих, які брали участь у виборах. Бюлетенів, що визнані недійсними, було 1651. За тими ж даними проти запланованих кандидатів проголосували 15103 виборців⁹.

Достовірність офіційних даних про підсумки голосування на виборах до Народних Зборів, зокрема у Львові, неодноразово (і не без підстав) викликала сумнів. Безперечно, сама суспільно-політична атмосфера, в якій відбувалися вибори, наростаючий терор аж ніяк не створювали необхідних передумов для вільного волевиявлення, тим більше при відсутності справді таємної процедури голосування. Загалом судячи з того, яке значення виборам до Народних Зборів надавало радянське партійно-державне керівництво, наслідок цієї акції був передбачуваний. М. Хрущов у своїх мемуарах згадував: "Я весь час перебував у Львові і організовував усю роботу. Коли відбувалося засідання народних депутатів, я сидів у ложі і спостерігав. Я пишався тим, що з самого початку і до кінця я був у західних областях і організовував усю справу"¹⁰.

Відповідно до ретельно розробленого сценарію, Народні Збори Західної України відбулися 26-28 жовтня 1939 р. у приміщенні Великого міського театру Львова. Делегати зборів, виконуючи заздалегідь визначену роль, без ґрунтовного обговорення і з'ясування всіх обставин і наслідків прийнятих рішень одностайно проголосували за декларації про встановлення радянської влади на всій території Західної України і возз'єднання з радянською Україною, про націоналізацію банків і великої промисловості, конфіскацію поміщицьких і монастирських земель.

1 листопада 1939 р. позачергова сесія Верховної Ради СРСР, заслухавши заяву Повноважної комісії Народних Зборів, прийняла закон про включення Західної України до складу СРСР і возз'єднання її з Радянською Україною.

Після юридичного оформлення приєднання до СРСР західноукраїнських земель сюди почали механічно переносити весь комплекс "казармового" соціалізму. Насаджування тих організаційних і управлінських структур, того господарського механізму, які були притаманні сталінській тоталітарній державі, здійснювалося без будь-якого урахування реальних місцевих потреб і можливостей.

Рішенням Президії Верховної Ради СРСР від 4 грудня 1939 р. в Західній Україні було ліквідовано старий адміністративно-територіальний поділ і утворено Волинську, Дрогобицьку, Ровенську, Львівську, Тернопільську, Станіславську області в складі УРСР. Після цього функції тимчасових органів влади, за радянськими зразками, перейшли до виконкомів обласних, районних і сільських рад депутатів трудящих. Політичними центрами, які зосередили в своїх руках всі основні важелі влади, стали створені тут органи більшовицької партії. 27 листопада ЦК КП(б)У затвердив склад бюро Львівського обкому партії. 10 грудня 1939 р. за його рішенням Львів був поділений на 4 райони: Центральний (пізніше Сталінський), Залізничний, Червоноармійський і Шевченківський. Одночасно був затверджений склад міського і районних комітетів партії, а також виконкоми міськради і районних рад¹¹. Причому виконкоми створювалися без самих рад, оскільки вибори до місцевих рад в західних областях відбулися лише в грудні 1940 р. Все це засвідчувало, що новостворені владні структури аніяк не залежали від волі населення, а були придатком компартійних органів.

Сталінський режим не допустив існування тут жодної політичної сили, за винятком більшовицької партії. Всі легальні українські, польські і єврейські політичні партії, що раніше існували в Західній Україні, змушені були припинити свою діяльність. Частина з них оголосила про свій саморозпуск. У Львові припинили свою діяльність усі колишні культурно-освітні, кооперативні, фінансово-економічні та інші товариства. Всі елементи громадянського суспільства були за короткий час ліквідовані, а нові громадські організації радянського типу, в тому профспілки, комсомол, творчі спілки тощо були ніщо інше, як філії партійно-державних органів.

В 1940 р. структура органів влади і громадських організацій Львова загалом не відрізнялися від тієї, що вже існувала на решті території СРСР. Особливістю функціонування нової політичної системи був головним чином кадровий склад перших керівників нової партійно-державної адміністрації. Він формувався передусім за рахунок працівників, що прибули за скеруванням ЦК КП(б)У, всесоюзних і республіканських наркоматів. Головною причиною цього стало недовір'я до місцевих спеціалістів, зокрема до їхнього політичного минулого, соціального походження, здогадуваного ставлення до радянської влади.

Значна частина прибулих до Львова керівників неправильно оцінювали тогочасні умови соціально-економічного і політичного становища у місті, були погано ознайомлені із звичаями і традиціями його населення. Незабаром з'ясувалося, що партійні органи на сході України намагалися скерувати в нові області ті свої кадри, які не відповідали своєму призначенню або навіть чимось себе скомпрометували і від яких прагнули звільнитися. Тому серед прибулих "уповноважених" було чимало людей, які морально розклалися, п'яниць, хоча всі вони мали позитивні характеристики з попереднього місця роботи.

Надіслана "номенклатура" й почасти спеціалісти виступали носіями й провідниками русифікації. Перевірка, проведена на початку 1941 р. в установах і організаціях Львова, виявила, що в багатьох з них все внутрішнє діловодство велося виключно російською мовою¹². На керівних посадах часто були люди, які за анкетними даними хоча і вважалися українцями, але фактично не знали ні рідної мови, ні рідної культури, що дуже болісно сприймалося українським населенням міста. У Львові траплялися непоодинокі випадки, коли вони відверто нехтували українською мовою, з неповагою і зверхністю ставилися до галичан. На першій львівській обласній партійній конференції в квітні 1940 p. M. Козирєв, голова облвиконкому, змушений був визнати, що "тут товариші і навіть комуністи неправильно зрозуміли свою роль. Вони вважають себе розумнішими за всіх, зовсім не рахуються з місцевими товаришами"¹³. З цього приводу гостро висловився на серпневих 1940 р. зборах партактиву області й перший секретар обкому КП(б)У Л. Грищук; "Не може бути такого явища, коли приїхавши з східної області, товариші не бажають становитись (так в тексті - О. Л.) в одну чергу за чим-небудь з місцевим населенням... нібито існують якісь два закони, один закон для приїжджих з східних областей, а другий для місцевого населення"¹⁴.

Серед "уповноважених", зайнятих на відповідальній роботі в партійних, радянських, комсомольських, профспілкових органах Львова, переважали малокомпетентні особи, освіта яких звичайно не перевищувала рівень середньої школи і доповнювалася тримісячними курсами пропагандистів. Зате ті люди пройшли сувору школу сталінського виховання, навчилися беззастережно підкорятися партійній дисципліні. Тому саме на них опирався тоталітарний режим в реалізації його планів щодо форсованого перетворення західноукраїнських земель в інтегральну частину СРСР.

1 грудня 1939 р. у Львові розпочалася масова націоналізація промислових підприємств, внаслідок якої до кінця місяця у власність держави було передано 178 об'єктів. Причому націоналізовувалися не лише великі і середні заводи та фабрики, й дрібні ремісничі майстерні, кустарні підприємства. Своєрідною особливістю націоналізації було і те, що вона часто проводилася через загальні збори робітників підприємств. Тому зовні ця процедура інколи створювала видимість народного волевиявлення. Збори проводили представник тимчасового управління (пізніше райвиконкому або міськвиконкому), вже призначений новий директор і представник робітничого комітету. Ці ж особи входили до складу комісії, яка за відповідним актом приймала підприємство у власність держави. Завершувалася націоналізація рішенням райвиконкому і міськвиконкому, яке затверджувалося облвиконкомом.

Націоналізовані підприємства відразу включалися до організаційної структури промисловості Радянського Союзу. Вони підпорядковувалися всесоюзним і республіканським наркоматам або відомствам, деякі обласному і районним виконавчим комітетам рад депутатів трудящих. Значні державні асигнування, виділені для відновлення діяльності заводів і фабрик, введення дво-тризмінного режиму роботи замість однозмінного, різке збільшення зайнятих на виробництві (кількість працюючих у промисловості міста за один рік радянської влади зросла більше ніж за 10 попередніх років) - все це дозволило вже на початку 1940 р. досягти рівня індустріального розвитку початку 1939 р., а незабаром і перевершити його. Проте очікуваних результатів широкомасштабні структурні зрушення у народному господарстві, в розподілі власності, в концентрації виробництва не принесли. Дуже швидко після проведеної націоналізації заводів і фабрик виявилися хронічні хвороби соціалістичної економіки: низька ефективність більшості державних підприємств, незбалансованість попиту і пропозиції, повільне зростання продуктивності праці, незадовільна якість продукції.

В управлінні націоналізованою промисловістю запанувала жорстка централізація, яка практично не залишала простору для самостійних рішень господарських керівників, інженерів та техніків. Внаслідок цього безпосередні виробники були відчужені від засобів виробництва і перетворилися у різновид найманих працівників, до того ж позбавлених серйозних матеріальних стимуляторів до високопродуктивної праці. Відповідно це обмежувало прояв ініціативи, породжувало пасивність. Ускладнювало становище і необґрунтоване усунення з роботи місцевих спеціалістів, насамперед колишніх власників підприємств, яке проводилося під прапором боротьби із засміченістю підприємств "класово ворожими елементами". До 15 квітня 1940 р. у Львові і Львівській області з цієї причини на підприємствах промисловості і залізничного транспорту було звільнено близько 10,9 тис. осіб¹⁴, переважно поляків.

Усе це не могло не позначитися на ефективності роботи виробничих колективів. Часто нераціонально використовувалося устаткування, сировина, робоча сила, не на належному рівні велося фінансове господарство і планування. Простої обладнання, штурмівщина, аварії, антисанітарія на виробництві стали масовим явищем на багатьох підприємствах. Доведені до трудових колективів плани випуску продукції були занижені і не відповідали їх виробничим потужностям. Так, при здатності шкірзаводу № 3 у Львові виготовити протягом року 2,5 тис. тонн твердої шкіри наркомат легкої промисловості УРСР затвердив йому план на 1941 р. в обсязі 1 тис. тонн. Однак і за подібних пільгових умов майже половина підприємств державної промисловості і артілей промислової кооперації їх систематично не виконувала¹⁵.

В основу діяльності заводів, фабрик, промислових артілей і будівельних організацій були покладені головно валові показники, то ж на більшості підприємств якість продукції не підвищилася, а суттєво погіршилася. В газеті "Вільна Україна" наводилися приклади, коли у львівській промартілі ім. 24 березня до тілогрійок пришивали невідповідного розміру рукави і криві коміри, а до чоловічих костюмів - жіночі ґудзики. Погіршення якості виготовленої продукції було настільки очевидним, що цей факт дістав офіційне підтвердження і в матеріалах першої обласної партійної конференції 1940 p.: "Слід відмітити, що в умовах капіталістичної Польщі... конкуруючі підприємства випускали продукцію значно кращу, ніж випускає наш обллегпром"¹⁶.

У Львові робилися спроби підвищити продуктивність праці за рахунок організації соціалістичного змагання. Розпочате на основі прийняття трудовими колективами і окремими робітниками соціалістичних зобов'язань, воно з часом перетворилося на ідеологічне гасло, показний елемент звіту перед вищими ланками, у засіб морально-адміністративного примусу до праці.

На радянський кшалт безцеремонно, без дотримання щонайменших формальностей у Львові перебудували кооперацію. Так, про ліквідацію головної ідейно-організаційної і контрольної установи західноукраїнського кооперативного руху - Ревізійного Союзу Українських Кооперативів - просто оголосили на зборах її працівників 12 грудня 1939 p., не скликаючи представників кооперативів¹⁷. Перестали існувати кредитна та споживча міська кооперації, майно яких з членськими внесками і заощадженнями перейшло до держави. Всі об'єднання споживчої кооперації включили в систему Укоопспілки, яка, в свою чергу, підпорядковувалася Центросоюзові - верховному органові радянської кооперації.

В грудні 1939 р., незважаючи на економічну недоцільність, міська влада націоналізувала сотні дрібних приватних крамничок, кіосків, які були оголошені капіталістичною власністю. Надмірне скорочення приватної торговельної мережі, демонтаж розгалуженої системи західноукраїнської кооперації, бюрократична неповороткість управлінських структур в сфері виробництва і торгівлі призвели до значних перебоїв у постачанні населення товарами першої необхідності і в першу чергу продуктами харчування. Вже взимку 1940 р. в місті небачено виросли черги в магазинах, різко в 5-10 разів стрибнули вгору базарні ціни, розцвіла спекуляція¹⁸. "На спекулянтів облави, - писав у своєму щоденнику очевидець, київський письменник Петро Панч, який перебував у Львові від жовтня 1939 р., - Вулиці чорніють від черг біля нових крамниць "Бакалія - гастрономія..." Раніше Львів годував Варшаву, а Західна Україна - Німеччину. Ниньки Львів голодує"¹⁹.

Злочинні дії були допущені в процесі націоналізації будинків у Львові. Спеціальні комісії, які виконували постанову облвиконкому від 25 грудня 1939 р. про націоналізацію 6 тис. будинків поміщиків, капіталістів і великих домовласників, детально не з'ясовували елементарного, а саме: кому належить і на яких правах те чи інше помешкання. Внаслідок цього було чимало випадків, коли націоналізовувалися три-, чотирикімнатні будинки кооператорів, дрібних ремісників, крамарів, творчої інтелігенції. У власність держави вилучалась нерухома власність тих людей, які зовсім не підпадали під дію згаданої постанови. Часто комісії описували все особисте майно потерпілих, конфісковували меблі, одяг, дрібні хатні речі, паливо, допускали інші зловживання. Тому лише протягом першої половини січня 1940 р. до райвиконкомів міста надійшло 274 заяви про незаконну націоналізацію і опис майна²⁰. Однак розглядати ці заяви владні структури не поспішали, що викликало законне обурення багатьох мешканців міста.

Одним з найважливіших засобів подальшого зміцнення своїх позицій і вирішення ідеологічних завдань тоталітарний режим вважав культуру. Тому на потреби культурного будівництва у Львові були виділені значні кошти, які спрямовувалися передусім на розширення мережі шкіл, культурно-освітніх закладів, подолання неписьменності, що загалом знаходило схвалення місцевого населення. Поліпшувалась матеріальна база освіти і культури. В 1940 р. на розвиток народної освіти в місті було асигновано коштів у 9 разів більше, ніж це було за часів Польщі²¹. В 1939-1940 pp. у Львові, переважно на основі існуючих мистецьких колективів, організували Театр опери і балету, якому передали приміщення Великого міського театру, український, єврейський, польський драматичні театри, філармонію. Розширювалася мережа вищих та середніх спеціальних навчальних закладів. Навесні 1940 р. у Львові діяли університет, політехнічний, медичний, ветеринарний, педагогічний інститут, інститут радянської торгівлі і консерваторія, де загалом навчалися близько 6 тис. студентів. Як за викладацьким, так і за студентським складом львівські вузи в основному залишалися польськими. В грудні 1939 р. 77,9% студентів вузів міста становили поляки, 12,9% - українці, 6,7% - євреї. Скасування національних обмежень для українського населення, використання класових принципів комплектування вузів, організація прискореної загальноосвітньої підготовки робітнично-селянської молоді та інші заходи дозволили надалі збільшити відсоток українського населення серед студентів. В 1940 р. на перших курсах університету і політехнічного інституту студентів-українців було вже 50%²². У всіх вищих навчальних закладах відповідно до загальносоюзної структури утвердилася курсова системи навчання, екзаменаційні сесії, обов'язкове відвідування лекцій, було створено кафедри марксизму-ленінізму, яким відводилася пріоритетна роль.

У найстисліший термін на радянських засадах було уніфіковано систему загальної освіти і виховання. З січня 1940 р. всі школи Львова, як і всієї Західної України, перейшли на навчальні плани, програми, підручники радянської школи. Поряд з рідною, в усіх школах обов'язково вивчалась і російська мова. Викладання релігії заборонялося. Невід'ємною частиною навчального процесу поступово ставала антирелігійна пропаганда.

Сталінський режим, прагнучи якнайшвидше інтегрувати західноукраїнських науковців у систему контрольованої ним академічної науки і нівелювати регіональні особливості організації наукового життя, домігся ліквідації Наукового товариства ім. Шевченка. Рішення про це загальних зборів товариства від 14 січня 1940 р. мало на меті лише замаскувати факт вимушеної ліквідації НТШ, яке внесло великий доробок у становлення й утвердження української культури як рівної європейським і до них належної. Постановою Раднаркому УРСР від 2 січня 1940 р. на базі Наукового товариства ім. Шевченка були створені філії інститутів української літератури, мовознавства, фольклору, історії України, археології, економіки Академії наук УРСР, філія академічної бібліотеки і науковий природознавчий музей. Вони об'єднали більшість вчених, які раніше перебували в НТШ, завдяки чому тут збереглися традиції наукових шкіл і наукової етики. У 1940 р. у філіях інститутів АН УРСР у Львові працювали 124 наукових співробітники, у тому М. Возняк, Ф. Колесса, К. Студинський, В. Щурат, І. Крип'якевич, В. Сімович, І. Свєнціцький, М. Тершаковець, Я. Ярема, М. Деркач, Ю. Стефаник, Гр. Лужницький, С Щурат, В. Гарасимчук, Р. Гарасимчук, І. Карпинець, С Білецький, О. Пріцак, І. Старчук, О. Терлецький, О. Роздольський, Я. Пастернак, М. Смішко. У вузах міста розпочали наукову працю Я. Парнас, С. Банах, К. Вейгль, P. Вейгль, М. Зарицький, А. Травінський, Ю. Токарський, інші інші видатні вчені.

Внаслідок проведених реорганізацій музеїв, бібліотек, клубів і товариств більша їх частина взагалі припинила свою діяльність. Замість 23 різнопрофільних музеїв і публічних збірок, що існували у Львові до початку Другої світової війни, було створено 6 однопрофільних музеїв²³, з яких лише 2 розпочали роботу. З книгарень і бібліотек спеціальними комісіями була вилучена вся українська друкована продукція після 1917р.: белетристика, публіцистика, мемуарна література, наукові публікації з історії України, церковно-релігійні видання, українська преса міжвоєнного періоду. Частково ця література потрапила до так званих спецфондів, а більшість її було знищено.

Створені у Львові за радянськими зразками обласні організації республіканських спілок письменників, художників, композиторів стали зручним засобом партійного контролю за літературно-мистецьким процесом і управління ним. Підтримку влади одержало лише обмежене коло авторів, які прийняли "радянську платформу", намагалися працювати в руслі канонів "соціалістичного реалізму". Перед ними в першу чергу відкривалась можливість друкувати свої твори в республіканських і всесоюзних газетах, журналах, видавництвах, експонувати свої твори на виставках. В умовах, коли високу оцінку діставала не художня якість творів, а їх пропагандистська й ідеологічна роль, задля актуальності теми на щит почали піднімати слабкі, невиношені, сирі за виконанням, проте, як правило, претензійні за назвами праці.

Система політичної цензури стала всеохоплюючою. Випуск газетної і книжково-журнальної продукції без попередньої цензури був заборонений. Під особливо пильним контролем були львівські обласні газети: "Вільна Україна", "Ленінська молодь", "Czerwony Sztandar", кожна з яких мала окремого цензора²⁴.

З небаченими раніше труднощами зіткнулися церковні інституції. Всі церковні навчальні і наукові установи піддягали ліквідації, а їх майно - конфіскації. Восени 1939 р. у Львові припинили свою діяльність Богословська академія, духовна семінарія, Богословське наукове товариство (всі - греко-католицької церкви). 30 жовтня 1939 р. радянська адміністрація закрила теологічний факультет Львівського університету, ще через кілька днів - римо-католицьку духовну семінарію²⁵. Розгорнувся також наступ на священнослужителів: накладені на духівництво надмірні податки часто перевищували їх фактичні доходи.

Утвердження тоталітарного режиму у Львові супроводжувалося масовими репресіями. Вони були скеровані насамперед на руйнування структур попереднього державного і адміністративного апарату, попередньої системи управління і власності. Насильство стало найважливішим, а стосовно деяких соціальних груп єдиним засобом державного впливу. Репресивні заходи (звільнення з роботи, ув'язнення, депортація, фізичне знищення тощо) найчастіше застосовувалися до так званих класововорожих елементів, до яких гуртом були віднесені всі урядовці колишньої адміністрації, офіцери, функціонери політичних партій. Були ув'язнені практично всі представники політичної еліти - як української, так і польської та єврейської. Багатьох громадських діячів-поляків, хоч вони були і людьми цивільними, відправили до таборів для полонених офіцерів, зокрема Козельського, Осташківського та Старобільського (15 тис. осіб, яких там утримували, розстріляли в квітні - травні 1940 р.). До в'язниць було запроторено і багато колишніх членів Комуністичної партії Західної України, Компартії Польщі, на яких після необгрунтованого розпуску цих партій виконкомом Комінтерну лягла пляма політичної недовіри. Навіть тих, хто багато років сидів у польських в'язницях і був звільнений у вересні 1939 р., трактували нарівні з "небажаними" біженцями, офіцерами польської армії, "спекулянтами".

Ще перед виборами до Народних Зборів, а також після них у Львові почали арештовувати колишніх державних урядовців, суддів, поліцейських. В грудні 1939 р. серед ув'язнених опинилися також чимало старших офіцерів польської армії. Були репресовані священнослужителі різних конфесій. Так, в грудні 1939 р. в тюрмах перебували 57 ксьондзів і 18 греко-католицьких священиків, з яких 14 отримали смертний вирок. Жертвами безперервних арештів у Львові стали професори С Грабський, Л. Двожак, С Глебінський, доктори Є. Ягляж, 3. Вахловський, К. Вероньський, К. Гржибовський та інші авторитетні вчені. Доктор Р. Зубик, який на січневих 1940 р. зборах НТШ проголосував проти розпуску Товариства, був теж невдовзі заарештований і загинув. Арештів не уникли знані і шановані літератори: В. Бронєвський, А. Ват, Т. Пайпер, А. Полєвка, В. Скужа, А. Штерн.

Тюрми Львова були переповнені в'язнями. Причому в тюрмі на Лонцького (нині вул. Степана Бандери) при нормі розміщення 1500 осіб перебували фактично 3800. За рішенням ЦК ВКП(б) від 5 березня 1940 р. велика частина ув'язнених, зокрема колишні офіцери польської армії, без пред'явлення звинувачень згодом була розстріляна.

Серед жорстоких масових репресій широко застосовувалася насамперед депортація - насильницький вивіз мешканців Львова на Сибір, у Казахстан, на північ СРСР. Під час масових депортацій, які мотивувалися необхідністю очистити місто від "ворожих елементів", углиб СРСР були примусово виселені родини колишніх державних урядовців, політичних діячів, військових, вчителів, лікарів тощо. Тисячі з них - чоловіки, жінки, діти - загинули під час насильницького переселення від голоду, знущань, від того, що не змогли пристосуватися до нових природних умов. Взагалі дослідники стверджують, що в Західній Україні і у Львові зокрема депортації проводились в чотири етапи. Під час першого з них, який тривав з 10 по 13 лютого 1940 р., зі Львова та Львівської області вивезли 20966 осіб (це були переважно родини осадників, крупних державних урядовців, а також великі групи колишніх офіцерів польської армії). Під час цієї акції людей брутально грабували, органами НКВС вилучалися майже всі речі²⁶.

Під час другої хвилі депортації в ніч з 14 на 15 квітня 1940 р. зі Львова вивезли головним чином сім'ї військовополонених, які перебували у радянських тюрмах і концтаборах, офіцерів польської армії, поліцейських і жандармів, чиновників держапарату, крупних власників та ін. всього, за різними даними, - від 12 до ЗО тис. осіб²⁷. Людей вивозили товарними вагонами до північного Казахстану (Кустанайської, Акмолінської і Семипалатинської областей). Є свідчення, що під час квітневих депортацій депортованим влада дозволяла взяти особисті речі, одяг, постіль - всього до 80 кг на особу. В окремих випадках дозволялося віддати решту речей під нагляд сусідів²⁸.

Найбільшою в Західній Україні була третя хвиля депортацій - 30 червня - 12 липня. Зі Львова (зі станції Підзамче) в 16 ешелонах було вивезено 20770 осіб, головним чином біженців з теренів Польщі, окупованих гітлерівцями. Більшість з них становили євреї, були також українці і поляки - кваліфіковані робітники і інтелігенція. їх вивезли на Сибір (Красноярський край, Іркутську, Читинську, Томську, Тюменську області), а також на Північ, на Урал, в Чувашію, на цей раз із вказаним строком - 20 років. Під час червневої 1940 р. депортації до Львова прибули заступник наркома НКВС СРСР М. Меркулов і нарком НКВС УРСР І. Сєров, які керували акцією. Вони залучили 2200 оперативних працівників Харкова, Сталіна (тепер Донецьк), Полтави, Одеси та інших міст. Про хід операції доповідали в Москву через кожні 2 години.

В червні 1941 р. зі Львова вивезли колишніх державних урядовців, представників інтелігенції.

Всього із західних областей УРСР в 1940-1941 pp. депортували понад 10% населення - поляків, українців, євреїв, осіб інших національностей. Людські втрати Галичини, за підрахунками польських дослідників, становили понад 400 тис. осіб, в тому 100 тис. лише у Львові²⁹. Широкомасштабні репресії мали всі ознаки того, що в міжнародному праві було названо злочином проти людяності.

Застосовуючи тотальний терор, більшовицька влада намагалася перетворити мешканців Львова, як і всіх мешканців Західної України, на слухняних "Гвинтиків" сталінської тоталітарної машини, а саме місто й регіон якнайшвидше інтегрувати у загальносоюзну командно-адміністративну систему. Через це багато людей, які раніше вітали прихід Червоної Армії і встановлення радянської влади, згодом докорінно переглянули свої погляди.

Література

¹ Див.: Прокоп М. Україна і українська політика Москви // Сучасність. - 1981.- Ч. 1. - С 100-101; Рубльов О. С, Черненко Ю. А. Сталінщина й доля західноукраїнської інтелігенції. 20-50-ті роки XX ст. - Київ, 1994. - С. 188
² Краківські вісті (Щоденник). - 1942. - 14 квіт.
³ Нація в поході. - 1940. - 25 черв.
⁴ Вільна Україна. - 1939. - 15,21 жовт.
⁵ Ковалюк В. До питання про скликання Народних Зборів Західної України // Вісник Львівського університету. Серія суспільних наук. - 1992. - Вип.30. - С 76.
⁶ Російський центр зберігання і дослідження документів новітньої історії. - Ф. 17. -Оп. 3.-Спр. 1014.-Арк. 57-61.
⁷ ЦДІА України у Львові. - Ф. 859. - Оп. 1. - Спр. 7. - Арк. 26.
⁸ Там само. - Ф. 859. - Оп. 1. - Спр. 4. - Ч. 1.-Арк. 13.
⁹ Вільна Україна. - 1939. - 25 жовт.
¹⁰ Мемуары Никиты Сергеевича Хрущёва // Вопросы истории, 1990. - № 7. - С. 99.
¹¹ Державний архів Львівської області (далі-ДАЛО). - Ф. ПЗ. - Оп. 1. - Спр. 1. -Арк. 2,7.
¹² Там само. - Ф.П-3. - Оп. 1. -Спр. 19.-Арк. 177-179. 
¹³Там само. -Спр. 4. -Арк. 170.
¹⁴ Там само. -Спр. 12.-Арк. 112.
¹⁵ Там само. - Спр. 20. -Арк. 5; Спр. 22. -Арк. 70, 73; Спр. 23. -Арк. 33-35, 38, 96; Спр. 24. -Арк. 5-6.
¹⁶ Вільна Україна. - 1941. - 20 берез.; ДАЛО. - Ф. П-3. - Оп. 1. - Спр. 4. - Арк. 87.
¹⁷ Витанович І. Історія українського кооперативного руху. - Нью-Йорк, 1964. - С 49.
¹⁸ ДАЛО. - Ф. П-3. - Оп. 1. - Спр. 2. -Арк. 31; Спр. 6. -Арк. 10, 22-23, 57-
58, 85; Спр. 4. -Арк. 120-121.
¹⁹ Культурне життя в Україні (західні землі): Документи і матеріали. -ТІ, 1939- 1953. - Київ, 1994. - С 78-79.
²⁰ ДАЛО. -Ф. 3. -Оп. 1.-Спр. 6.- Арк.2-3,19; Культурне життя в Україні (західні землі). ТІ., 1939-1953. - Київ, 1995. - С 77.
²¹ Історія Львова. - Київ, 1984. - С 242.
²² Ковалюк В. Культурологічні та духовні аспекти "радянизації" Західної України, (вересень 1939 - червень 1941 pp.). - УІЖ, 1992. - № 2-3. - С 5.
²³ ДАЛО. Ф. Р-35. Оп. 13. - Спр. 156. -Арк. 22-28.
²⁴ Там само. - Ф.П-3. - Оп. 1. -Спр. 20.-Арк. 145-146.
²⁵ Zycie religijne w Polsce pod okupacją 1939 - 1945. Metropolie Wilenska і Lwowska, zakony -Katowice, 1992. -s. 100.
²⁶ Див. детальніше: БіласІ. Репресивно-каральна система в Україні. 1917- 1953. В двох книгах. -К., 1994. -Кн. 1. -С 129-154.
²⁷ Podhorodecki L. Dzieje Lwowa. -Warszawa, 1993. - s. 217.
²⁸ Polozenie ludnosci polskiej na terytorium ZSRR і wshodnich ziemach II Rzeczypos-politej w czasie II wojni swiatowej. - Torun, 1990. - s. 69.

http://map.lviv.ua/statti/luckij2.html